1970 London to Mexico World Cup Rally
Сама стаття взята з Драйву. Переклад і адаптація мої.
Двадцять шість тисяч кілометрів, двадцять п'ять країн, два континенти — чи жарт! Хазяїн британського таблоїду The Daily Mirror сер Макс Айткін ухопився за ідею промоутера Вілтона Діксона і гонщика Педді Хопкірка. Матерого газетяра залучив символічний підтекст. 1966 року британська збірна в рідних стінах стала чемпіоном світу з футболу. Тепер напередодні чемпіонату світу 1970 року автомобільний марафон ніби передавав естафету Мексиці. "Назвемо це World Cup Rally 70 - за аналогією з футбольним чемпіонатом 1970 World Cup Soccer", - вирішив сер Айткін. Старт зі стадіону Уемблі в Лондоні – фініш на стадіоні Ацтеку у Мехіко!
У першу чергу до битви між собою готувалися два найбільші гравці на британському ринку — Ford Motor Co і British Leyland Motor Corporation (BLMC). У епохальну дуель втрутилася заводська команда Citroen - незадовго до цього її лідер Рене Траутман став чемпіоном Європи з ралі. Ну і Радянський Союз вклинилися: зовнішньоторгове об'єднання Автоекспорт відчуло смак до подібних заходів після успішного виступу команди АЗЛК у марафоні Лондон—Сідней 1968 року, де Москвичі посіли четверте місце у командному заліку. Тепер шанси ралянських гонщиків підвищувалися, оскільки запроваджували залік і за класами. І хоча в класі автомобілів із двигунами робочим об'ємом від 1301 до 1600 см?, куди потрапляли 1500-кубові Москвичі-412, стартувало понад 20 машин, майже всі вони були без потужної заводської опіки.
Усього ж 19 квітня 1970 року на стадіоні Уемблі зібралося 96 екіпажів на машинах 26 марок - від гіганта Rolls-Royce Silver Cloud до баггі на агрегатах Volkswagen.
Жорстких вимог до автомобілів не висувалося — вдосконалюй конструкцію, наскільки вистачить фантазії. Власне, так невеликий Ford Escort і обзавівся мотором 1.8 від більшої моделі Cortina GT, п'ятиступінчастою коробкою ZF і заднім мостом теж від Cortina GT. Під прапорами Форда зібрався колір гонщиків з усієї Європи: поляк Собеслав Засада, бельгієць Жільбер Степелер, швед Гуннар Палм, фіни Рауно Аалтонен, Ханну Міккола та Тімо Мякінен. Особливо розлютило конкурентів із BLMC, що за Ford поїде екіпаж Рауно Аалтонен — Генрі Ліддон, який у 1967 році переміг у ралі Монте-Карло на малюку Mini Cooper.
Хоча для Аалтонена, який освоїв особливий стиль їзди на передньому приводі з лівою ногою на гальмі, пересадження на задньопривідний Escort означало цілковите переучування.
А ще у фордівській команді йшов екзотичний екіпаж у складі ірландського раліста Тоні Фолла і… найрезультативнішого голеадора футбольної збірної Великобританії Джиммі Грівза, нападаючого Тотенхем Хотспура. У багажнику їхнього Ескорту лежав шматок газону зі стадіону Уемблі, який планувалося вживити в полі стадіону Ацтеку.
Велике букмекерське агентство Ladbroke's приймало ставки на перемогу Педді Хопкірка як 10:1, Роджера Кларка та Рауно Аалтонена - 11:1, Джиммі Гривза, Ханну Мікколи та Тімо Мякініна - 12:1. “Я? Десять до одного? - дивувався Педді Хопкірк. — Божевільні! 16000 миль найважчих доріг! Я не поставив би і 100 проти одного».
Автоекспорт цілився в латиноамериканський ринок, тому й було вирішено брати участь на практично серійних машинах Москвич-412. Хіба назвеш глибокою підготовкою суцільне проварювання швів кузова, встановлення захисту картера, каркасу безпеки, маслорадіатора, додаткового 75-літрового бака, ресор від універсала та ретельну перевірку зібраного автомобіля?
Двигуни готував Уфімський моторний завод. Їх ретельно зібрали та обкатали (6000 км), після чого мотори видавали 80-81 к.с. Випробування в барокамері показали, що на п'ятикілометровій висоті потужність падає до 16-18 к.с. Тоді відділ головного конструктора (ОГК) АЗЛК спільно з Ленінградським карбюраторним заводом та НАМІ розробив висотні коректори - проставки під карбюратор, що дозволяли вручну додавати повітря у впуск і утримувати потужність на рівні 30-35 к.с.
У команді йшли п'ять «бойових» седанів Москвич-412 і два універсали-технічки Москвич-427. Коли перед завантаженням на судно технічки загнали на ваги, то виявилося, що без бензину, екіпажу та особистих речей механіків одна важила 2527, а інша 2564 кг.
Завантажена під зав'язку технічка Москвич-427, як і «бойові» машини обклеєна рекламою спонсорів. На жаль, наші гонщики запізнилися скористатися послугами титульного заправника пробігу фірми Castrol. Наудачу звернулися до лондонського офісу Shell. Клерк видав наклейки зі знаменитим зображенням раковини, і радянська команда жодного разу не мала проблем з паливом.
Радянською спортивною делегацією керував викладач Московського авіаційного інституту майстер спорту СРСР Карл Сочнов – раліст, один із тренерів збірної команди країни. Вибрали командну тактику, що вже виправдала себе на марафоні Лондон-Сідней. Йдучи групою, ти отримуєш можливість надавати допомогу один одному. Екіпажі, як і 1968 року, складалися з трьох осіб. Але Сочнов запропонував ризикнути: під номером «84» йшли удвох майстер спорту міжнародного класу Еммануїл Ліфшиц та заслужений майстер спорту Віктор Щавельов, які мали за плечима досвід марафону Лондон—Сідней. Обидва працювали на АЗЛК: перший – водієм-випробувачем, другий – інженером-конструктором. Вони мали по можливості боротися за перемогу в «абсолюті» Завдання решти — довести до фінішу якнайбільше машин.
Номер «21» дістався майстрам спорту Івану Астаф'єву, Олександру Сафонову та кандидату у майстри спорту Геннадію Гаркуші. Усі вони — інженери-випробувачі АЗЛК.
Під номером «28» йшов екіпаж у складі таксиста з Вільнюса майстра спорту Леонтія Потапчика, водія-випробувача АЗЛК майстра спорту міжнародного класу Юрія Лісовського та шофера таксомоторного парку зі Львова майстра спорту міжнародного класу Едуарда Баженова.
В екіпажі №40 їхали випробувач НАМІ заслужений майстер спорту Сергій Тенішев, інженер-механік НАМІ майстер спорту міжнародного класу Валентин Кислих та працівник Міністерства зовнішньої торгівлі майстер спорту Валерій Широченков.
Зрештою, екіпаж №71 складався з талінського таксиста майстра спорту Гунара Хольма, інженера-технолога Каунаського радіозаводу майстра спорту Кастітіса Гірдаускаса, а третім йшов водій-випробувач АЗЛК майстер спорту Володимир Бубнов. Він, мабуть, єдиний, хто в цьому екіпажі досконало знав машину, оскільки Гірдаускас до того ганявся на Запорожцях, а Хольм — на Волгах.
Екіпажі технічок склали спортсмени та механіки Костянтин Акілов, Євген Андрєєв, Юрій Полторацький, Олександр Терьохін та керівник делегації Карл Сочнов.
Між іншим, Сочнов вважав, що у змаганні такого масштабу повинні брати участь гонщики з усього Союзу (звичайно, в першу чергу, мав на увазі прибалтів, скажімо, Уно Аава та Стасіс Брундза). До речі, найдосвідченіший Уно Аава допомагав складати стенограму латиноамериканського відрізку марафону. Керівництво АЗЛК вважало, що виступати на Москвичах слід заводським спортсменам. Розбіжність у поглядах ускладнювало і так непрості стосунки Сочнова з командою: декому з гонщиків конфлікти з Соковним відгукнулися після повернення до Союзу.
Старт було дано 19 квітня о 10:30 ранку зі стадіону Уемблі. Протяжність європейського відрізка становила 7342 км. Маршрут: Лондон-Дувр-Булонь-сюр-Мер-Мангейм-Мюнхен-Відень-Будапешт-Бєлград-Софія-Трієст-Генуя-Тулуза-По-Бургос-Саламанка-Лісабон.
Спочатку гонка проходила хорошими дорогами. Наприклад, один із пунктів контролю часу розташовувався біля прохідної заводу BMW у Мюнхені. Перша з п'яти швидкісних ділянок («примів») чекала спортсменів тільки в Югославії, після міста Скоп'є.
Гоночний пелотон часом нагадував зграю відчайдушних шалопаїв. Їхали без шоломів, непристебнутими, знімаючи попутно кіно, роздаючи автографи і тягаючись із поліцейськими (італійські карабінери довго переконували Аалтонена, що їх Alfa Romeo «зробить» Escort). Щоб уникнути стихійних перегонів із місцевими гарячими головами, учасникам WСR заборонили рухатися Італією зі стартовими номерами — їх заклеювали.
З радянської команди уперед почав вириватися екіпаж №21 Івана Астаф'єва, який прийшов на КВ у Титограді (так з 1946 по 1992 рік називалася столиця Чорногорії, місто Підгориця) ніздря в ніздрю з польським гонщиком Собеславом Засадою на Форді. «Ось вам!» — зробив Астаф'єв характерний жест у відповідь зауваження керівників команди. І продовжував гнати, порушуючи командну тактику.
Пригод вистачало. На швидкісній ділянці (СУ) під Руеном у седана Triumph 2500 PI Mk II екіпажу легендарного австралійця Джека Мюррея на прізвисько Геленіт (одного разу він розчистив завал на трасі за допомогою вибухівки) відлетіло одне з передніх коліс. Зрубавши пару дерев, машина уткнулася в дно невеликого яру. Битий час місцеві ентузіасти визволяли її, щоб на трьох колесах можна було дошкандибати до пункту контролю часу.
На португальському СУ Арганіл-Пампілос в схожу ситуацію потрапив Москвич під №40. На проходження 72,5 км відводилося 65 хвилин. Гори, пил, туман… «Як побачиш будинок, гальмуй!» — нагадав штурман Валентин Кислих Сергію Тенішеву, який сидів за кермом. А педаль "провалилася" - гальма "порожні"! Москвич несе повз будинок у прірву. І не повернути — усюди глядачі. Виявилося, що каменем пробило гальмівну трубку біля правого заднього колеса. Тенішев дивом встиг перебрати передачі «вниз», затягнув ручник і направив машину схилом у чагарник. Москвич завалився набік біля краю урвища.
Слідом йшов Щавельов. Спільними зусиллями автомобіль товаришів поставили на колеса. Але де роздобути гальмівну рідину? Місцеві жителі лише знизували плечима. І тут Тенішев пірнув під капот — і в бачок головного гальмівного циліндра полилася вода з ємності омивача вітрового скла. На цій «гальмузі» Тенішев дійшов не лише до кінця СУ, а й до самого Лісабона.
Радянську команду у Лісабоні зустрічали небезпечно: з 1933 по 1974 рік у Португалії зберігався режим диктатора Салазара, і з СРСР були, м'яко кажучи, натягнутими.
«Говорили, що їх взагалі не пропустять через кордон, оскільки всі вони затяті комуністи, — згадував зустріч Москвичів житель міста Кашкаїша Карлос Гуерра. — Але вони прибули й зупинилися біля бензоколонки, яка була пунктом збору. Вони виглядали настороженими. Мабуть, думали, що всі португальці — затяті фашисти».
Дотримуючись міжнародних правил гостинності, сторона, що зустрічала, була змушена вперше за довгий час підняти радянський прапор.
Спонсори намагалися не прогаяти вигоду від марафону, не втрачаючи при цьому почуття гумору: «Привітання пілотам Москвичів. Це перший автомобіль, який фінішував у марафоні без нашої допомоги. Ferodo - виробник фрикційних накладок зчеплень та гальм.
Усього ж європейський відрізок дистанції закінчив 71 автомобіль. Лідирував екіпаж Рене Траутмана на красеня Сітроєні DS21, потім йшов Ханну Міккола на Ескорті, потім ще один Citroen DS21, потім знову Ford Escort. Найуспішніший з екіпажів BLMC, Брайана Калчича на Triumph 2500 PI Mk II, був лише шостим. Екіпаж Астаф'єва прийшов 31-му, Хольма — 33-му, Ліфшицю — 34-му, Потапчику — 42-му, Тенішеву — 47-му. Радянська команда була шостою серед марок та четвертою у національному заліку. Але головне – команда Москвичів дійшла до Лісабона у повному складі.
Попереду – Південна Америка. Там чекали 11 спецділянок і ще дві дорогами Центральної Америки — у Коста-Ріці, Нікарагуа, Гондурасі, Сальвадорі, Гватемалі та Мексиці. Загальна довжина латиноамериканських СУ - понад 5500 км, причому норма часу змушувала тримати середню швидкість 110 км/год і вище. Шістнадцять тисяч миль у довжину, шістнадцять тисяч футів заввишки — підібрали вдалу формулу марафону журналісти. Два перевали, Агуа Негра на висоті 4773 м на кордоні Чилі та Аргентини та Тікліо на висоті 4837 м у Перу, - це величезні перепади висот, тисків і температур. «Мехіко недосяжний!» — заявив кореспондентові однієї аргентинської газети знаменитий пілот-ветеран Хуан Мануель Фанхіо.
У Латинській Америці почалися «труднощі перекладу». Британець Джон Хемслі на Peugeot 504 спитав дорогу бразильського поліцейського. Той зажадав документи на машину. Обидва ні слова не розуміли, час минав, і Хемслі просто дав газ. Поліцейський – у погоню. Конфлікт вдалося залагодити насилу.
На одній із вулиць у Сан-Паулу Москвич №28 блокували дві місцеві машини, звідти вискочили розлючені люди зі зброєю. Бородач з автоматом почав витягувати з-за керма Леонтія Потапчика, другий тицьнув стволом Юрія Лесовського. Колишній десантник у відповідь ударив його кулаком по обличчю та заблокував двері. Тепер ломилися з усіх боків, машина ходила ходуном. Метрів за десять стояв місцевий поліцейський і самовдоволено посміхався. Баженин, що прокинувся, крикнув Потапчику: «Льоня, тисни на газ!» Лесовський, старший екіпажу: «Льоня, ні з місця, уб'ють!» Навколо вже зібрався натовп. Бородач, який безуспішно намагався відчинити замкнені Потапчиком двері Москвича, дав чергу з автомата в повітря. Роззяви кинулися врозтіч. Залишився тільки хлопець на вигляд років двадцяти. Він наблизився до машини і запитав: "Американо?" Потапчик у відповідь: «Російські!»
- Руссіо? Гагарін?
- Так, Гагарін.
Через скло Потапчик показав синій службовий паспорт із гербом. «Руссіо, руссіо, хе пассапорт!» — заговорив хлопчина, ніби апелюючи до тих, хто зібрався. Бородач якось одразу обм'якнув і повів стволом автомата — провалюйте! Як з'ясувалося пізніше, один із британських екіпажів чи то збив, чи то сильно налякав сина цього бородатого.
За чотириста кілометрів від Монтевідео зійшов з дистанції один із фаворитів — Рене Траутман: у спробі відірватися від Мікколи, що насідав, він не втримав машину на повороті. Неушкоджений Траутман виліз із знищеного Сітроєна і розплакався як немовля. На перших трьох тисячах кілометрів зійшло 19 автомобілів.
На інших чекав безперервний дощ у пампасах, сніг в Андах і дороги, якими до них бродили тільки лами...
Починався болівійський «прим». Кордильєри. Гірські дороги такі вузькі, що поліцейські перекривають їх за розкладом: доба машини йде в один бік, добу в протилежну. Інакше не роз'їдешся. Екіпаж Івана Астаф'єва рвався вперед. Сафонов і Астаф'єв в одному екіпажі — двоє заклятих друзів-суперників: на іподромних перегонах у Москві вони рубалися жорстко. Втома така, що Астаф'єв часом починав дико кричати, тільки щоб не заснути. При цьому ззаду, як ні в чому не бувало, спав третій член Гаркуша. І Сафонов бачив, що Астаф'єв клює носом. Повагавшись трохи, Сафонов розмахнувся і, наскільки дозволяла тісна москвичівська кабіна, врізав Астаф'єву по обличчю. А той, струснувши головою, прокричав: «Молодець! Давай ще!
На відповідальних ділянках Астаф'єв нікого не підпускав до керма. Але будь-який організм має межу. Змінилися. А за годину Астаф'єв знову зажадав кермо. Поки пересідали, повз пронісся Москвич Гірдаускаса. Тут Астаф'єв азартно кинувся в погоню, навіть не пристебнувшись. А дорога – поворот на повороті. У пилюці Астаф'єв не розрахував швидкість, і Москвич №21 полетів під укіс. Астаф'єва викинуло через двері. Машина прокотилася гонщиком.
Гірдаускас, на очах якого все сталося, вдарив по гальмах. Разом обережно втягли Астаф'єва на розкладене сидіння, і — вже не до результатів — Гірдаускас відвіз його до лікарні. Місце називалося Комарго — телефону немає, поїзд ходить двічі на тиждень. Тяжкий забій потиличної частини голови, внутрішній крововилив, перелом семи ребер — Астаф'єва треба було витягати з цієї дірки, щоб надати грамотну допомогу. Але як? І ось несподівано з'явилася наша техніка! Євген Андрєєв, наздоганяючи команду, побачив біля узбіччя хлопчаків, що грають табличкою з номером «21». Астаф'єва вдалося «вписати» в забиту до краю техніку, рушили. Але на висоті мотор не тягнув, і один з підйомів не змогли подолати. Удвох «технічку» не виштовхали - знесилені через кисневе голодування. Тоді за кермо посадили... покаліченого Астаф'єва, і почали штовхати втрьох.
А навздогін радянській команді мчали телеграми з Москви: «Не зважаючи на витрати, забезпечити прибуття технічок на завершальний етап до Панами!» То економили на підготовці, то — «не зважаючи на витрати»: 40 тисяч доларів, видані Сочкову в Лондоні, проти 300 тисяч, витрачених на підготовку заводом Citroen! Подейкували, що Ford вклав у цю авантюру цілий мільйон.
Попереду, в порту Буенавентура, на учасників чекав старий італійський теплохід Верді, який переправляв машини і гонщиків через Панамську затоку. Але Верді міг прийняти на борт лише 35 екіпажів, тож усім варто було поспішити. Втім, під час марафону у головного судді гонки Джона Шпринцеля залишалося дедалі менше впевненості в тому, що набереться і ця кількість. Про всяк випадок Автоекспорт розпочав переговори з колумбійськими військовими, щоб перекинути один із Москвичів-427 транспортним літаком ВПС. Але все вирішила «Дорога інків»: до пароплава прийшли лише 26 машин. Причому в класі 1301—1600 см3 — лише шість, з них три Москвичі, оскільки залишалися вільні місця, дозволили підняти на борт і технічку.
Завершальний етап марафону затьмарила загибель найстарішого французького раліста, 52-річного Анрі Ідо Маранга. На чудовому Панамериканському шосе, яке веде в Мехіко, його Citroen DS21 зіткнувся з місцевим таксистом. Сталася пожежа. Маранг згорів, а його напарник Поль Кольтеллоні опинився у лікарні з тяжкими опіками.
Отже, 25 810 км дистанції залишилися позаду. Технічний фініш World Cup Rally 70 відбувся 26 травня у містечку Фортін, за 250 км від Мехіко. Всі вулиці по дорозі до фінішу вистелив килим із троянд. Гонку закінчили лише 23 автомобілі 13 марок. Жодної італійської, японської, шведської машини, жодного Porsche. Лише один Mercedes-Benz із п'яти, єдиний Citroen із шести, один Peugeot із дванадцяти! І жодного автомобіля з мотором об'ємом понад три літри.
Екіпаж Ханну Міккола і Гунара Палма, що переміг, на Ford Escort показав на всьому маршруті середню швидкість понад 100 км/год! Підрахували, що гонщики провели на трасі в середньому 400 годин. Екіпаж-переможець отримав загалом 11713 фунтів стерлінгів призових.
Жіночий екіпаж Розмарі Сміт - Елліс Вотсон - Жинетт Дерулан фінішував у Мехіко десятим у загальній класифікації. «Баби», з яких спочатку радянські екіпажі посміювалися, виступали у тому ж класі, що і Москвичі-412. Модистка Розмарі Сміт роздавала інтерв'ю на кшталт: «Добре, що British Leyland будує такі машини, як мій Austin Maxi, які, не вимагаючи якоїсь особливої ??підготовки, здатні доїхати до призів». Звичайно, жінка лукавила: потужність двигуна Maxi підняли до 95 к.с. і випробовували шасі на танковому полігоні. Але найкращий з радянських екіпажів прийшов лише 12-м. Ось Вам і смішки.
Увечері 27 травня учасників урочисто зустрічав олімпійський стадіон Ацтеку у мексиканській столиці. На радощах Шпринцель обіцяв влаштувати ще один марафон у 1974 році напередодні чергового чемпіонату світу з футболу. Ці плани порушили арабо-ізраїльська війна та зліт цін на пальне.
Радянську команду тепло зустріли у Мехіко. Запросив до себе знаменитий художник-монументаліст Давид Сікейрос. Гонщики побачилися з футболістами, зокрема легендарним Левом Яшиним. А потім був футбол! Дивилися матч СРСР-Мексика, який відкрив 31 травня чемпіонат світу. Намагаючись наголосити на своєму прихильності до гостей, мексиканці повісили позаду воріт транспарант з єдиними російськими словами, які знали: «Пушкін» і «Горілка». Гонщики, налякані попередженнями співробітників торгпредства про агресивність місцевих уболівальників, спочатку не знали, як поводитися. Потім почали репетувати: «Шайбу! Шайбу!» Мексиканці подивилися на них і закричали: «Шайбу! Шайбу!» Матч завершився нульовою нічиєю.
На рідний АЗЛК гонщики повернулися героями: їх представили до державних нагород. Ветеранів, які брали участь ще й у марафоні Лондон-Сідней, до орденів Трудового Червоного Прапора, новачків до медалей «За трудову доблесть». Але нагороди так і не вручили. А завод преміював своїх ралістів мотоциклами Урал. Вирішили, що тим, хто доїхав до фінішу, покладено Урал з коляскою, а тим, хто зійшов — без. У Мінавтопромі знизували плечима: дивиться директор Коломніков, собівартість Москвича така сама, як ціна мотоцикла, близько 1200 рублів. Але виправляти нічого не стали. З Ірбіта прийшов контейнер із мотоциклами, і всі вони опинилися з візками. Тож комусь ще довелося за коляску доплачувати.
А «бойові» Москвичі повернулися до Москви в утробі транспортника АН-12, який доставляв допомогу жертвам страшного землетрусу в Перу (катаклізм стався за кілька днів після фінішу марафону). Спочатку один автомобіль возили виставками, наприклад, на Паризький автосалон 1970 року. Інші на заводі віддали молодим спортсменам, заїздили… Жодного не залишилося.
Юрій Лесовський
Майстер спорту міжнародного класу. Екіпаж №28. Технічний фініш ралі відбувся у його день народження.
«На одному з етапів в Андах довелося виручити австралійський екіпаж №32 на Остіні 1800 року. Я йшов ззаду, бачу — виляє: зважаючи на все, через кисневе голодування хлопець засинає за кермом. Виявився із росіян, його звали Андрієм. Ну, я порівнявся з ним, гуднув — двоє в його команді спали в той момент глухо, а він клював носом. Після мого сигналу прокинувся. Я його, ясна річ, обійшов. Він потім щоразу при зустрічі дякував».
Юрій Полторацький
Заступник начальника бюро доведення та випробувань АЗЛК, інженер у складі екіпажу техніки. Вважає, що потрапив у команду багато в чому завдяки живій іспанській
«Машини готували за технологією фірми Rolls-Royce. Спочатку підбирали деталі в межах допусків, потім ретельно збирали, обкатували, розбирали, дефектували і потім потім збирали остаточно. На машинах стояли надійніші поршневі кільця Goetze, зчеплення Borg&Beck, підшипники SKF. Слабким місцем конструкції були барабанні гальма. У Європі через перегрівання згоряли манжети гальмівних циліндрів, рідина витікала. Застосували, так би мовити, ноу-хау: не поралися з кожним циліндром окремо, а від'єднували від кульових пальців весь поворотний кулак у зборі з гальмом і замінювали новим. Благо був запас. Це дуже економило час.
У Латинській Америці почали лопатися чавунні вушка кріплення передніх гальм. Ремонтник, на вигляд — німець, що втік, поставив «гусячі лапки», що не давали циліндру відскочити, навіть якщо вушко лусне. Згодом на серійних машинах пішли посилені вушка — те, що завод запровадив за результатами ралі.
Якість бензину в Латинській Америці була непередбачуваною. На цей випадок у машинах лежав циліндр із триміліметрової сталі з кришкою на різьбленні, а всередині — пляшка від шампанського з моторошною гидотою, тетраетилсвинцем. Спочатку ми побоювалися, а потім уже не дивлячись відкривали пробку і лили цю отруту в бензобак».
Валерій Широченков
Старший інженер у відділі реклами та виставок В/О Автоекспорт, екіпаж №40. «Очі та вуха Автоекспорту», ??— жартували у команді
«Тоді СРСР не підтримував дипломатичних відносин з Іспанією та Португалією, оскільки там були фашистські режими. Тому візу на в'їзд до Іспанії нам із Валентином Кислим довелося чекати у Парижі, а португальську візу отримувати у консула в іспанському місті Вальядолід. Але перше, що ми побачили, щойно перейшовши кордон Португалії, — Москвич-407. Причому чорного кольору, який завод їх не фарбував».
Юзер
Юзер
Москвич 412
Подія - 1970 London to Mexico World Cup Rally
Дата проведення - 19.04. – 27.05. 1970
Автомобіль - Moskvich 412
Команда - Avtoexport
Так і не знайшов інформації, що це був за автомобіль. Або планувався як технічка, або як запасний для самих перегонів. Можливо хтось володіє інформацією.
Конверсія на базі журнальної моделі. Доданий подвійний молдинг на порозі. Бампери перероблені, були видалені клики. Зроблений багажник на кришу і каркас безпеки в салон. Чого Іксо на свої моделях не зробила.
Подія - 1970 London to Mexico World Cup Rally
Дата проведення - 19.04. – 27.05. 1970
Автомобіль - Moskvich 412
Команда - Avtoexport
Так і не знайшов інформації, що це був за автомобіль. Або планувався як технічка, або як запасний для самих перегонів. Можливо хтось володіє інформацією.
Конверсія на базі журнальної моделі. Доданий подвійний молдинг на порозі. Бампери перероблені, були видалені клики. Зроблений багажник на кришу і каркас безпеки в салон. Чого Іксо на свої моделях не зробила.
Юзер
Москвич 427
Подія - 1970 London to Mexico World Cup Rally
Дата проведення - 19.04. – 27.05. 1970
Автомобіль - Moskvich 427
Команда - Avtoexport
Ну тут все просто. Технічка радянської команди, що прославилася на весь світ. Мабуть для Москвича ця подія стала самою масштабною рекламою універсала. Також конверсія на базі журнальної моделі. Переробки такі ж, що і на седані. Так, на універсалі також був каркас, такий же хитровидовбаний і складний.
Подія - 1970 London to Mexico World Cup Rally
Дата проведення - 19.04. – 27.05. 1970
Автомобіль - Moskvich 427
Команда - Avtoexport
Ну тут все просто. Технічка радянської команди, що прославилася на весь світ. Мабуть для Москвича ця подія стала самою масштабною рекламою універсала. Також конверсія на базі журнальної моделі. Переробки такі ж, що і на седані. Так, на універсалі також був каркас, такий же хитровидовбаний і складний.
Юзер
Москвич 412Р
Ще один цікавий автомобіль. Тестова машина для підготовки до туру Європи 1971 року.
Переробка журнальної моделі. Перероблені бампери. Колеса замінені на агатовські. Зроблено каркас безпеки і блок ПТФ спереду. Ну і захист двигуна на всіх трьох моделях.
Ще один цікавий автомобіль. Тестова машина для підготовки до туру Європи 1971 року.
Переробка журнальної моделі. Перероблені бампери. Колеса замінені на агатовські. Зроблено каркас безпеки і блок ПТФ спереду. Ну і захист двигуна на всіх трьох моделях.
Юзер
Довго з ними возився. Не хотіли зовсім робитися. Постійно йшло щось не так. Витратив на них близбко двох тижнів. Є дефекти і неточності, але в цілому вийшло те, що і планував.
